Цікавим моментом духовного зросту є духовне спустошення.
Йдеться про досвід віри, коли Господь позбавляє нас можливості відчувати дію благодаті, яка при цьому не перестає діяти в нас. Річ у тім, що наші стосунки з Богом не можуть стояти лише на тому, що ми бачимо, чуємо та переживаємо під впливом швидкоминучих емоцій. Так, певні досвіди (прощі, пости, чування тощо) необхідні, але вони не можуть бути основою віри. В якийсь момент починає здаватися, що Бог покинув нас, що Він більше не живе в нашому серці... Але це не означає, що треба одразу ж їхати в Лурд або Фатіму, купляти чергову вервицю чи молитвослов. Якщо ми дійсно сприймаємо Бога як найкращого Друга, то повинні розуміти, що Він не може покинути нас напризволяще, адже друзі на це неспроможні. Це не спокуса, це – випробування, яке має загартувати нас та нашу віру.
У такі моменти диявол максимально активується, щоби збити нас з правильної дороги. Саме в такі моменти, коли Бог випробовує наші можливості, щоб вони працювали на максимальних потужностях, ми повинні відповісти собі, що для нас означає дружба з Творцем. Оцінити важливість світла можна лише тоді, коли навколо панує темрява, тож саме так ми повинні переосмислити важливість Бога в нашому житті, коли нам здається, що Він нас покинув. У цій духовній пустелі єдиним порятунком може бути цілюща вода, яку дає лише Христос. Ми маємо усвідомлювати, що Бог перебуває поруч з нами, навіть якщо ми не відчуваємо цієї присутності.