Для вчителів, вихователів, викладачів і всіх педагогічних працівників любов до своїх повсякденних обов’язків має особливі наслідки: саме нею ми будуємо світ через дітей і дорослих, яким допомагаємо прямувати до зрілості. Ця любов особливо вимоглива: її вияви різноманітні, а потрібну кількість ніколи не можливо передбачити наперед.
Любов вчителя – це перевірені попри втому зошити, персональна увага до учнів, стримування своїх емоцій з невгамовними підлітками, безкінечність терпеливої уваги до першокласників, лагідна твердість попри учнівське «ну не хочу»... Перемога над роздратуванням у спілкуванні з неґречними батьками або учнями, компроміси з колегами, пошук блага дітей серед всього цього – ознаки вчительської любові можна перераховувати безкінечно. І кожна з них є цеглинкою Божого Царства, якщо вчитель приймає свій фах як справжнє Боже покликання і живе ним насправді.
Адже не можна «просто вчити». Кожен урок є для дитини певною малою школою життя. А вчити жити – це передавати з серця до серця моральне багатство, передавати любов до світу через любов до свого предмета. Тут є один надійний шлях: вчити робити добро. Вчити дитину розуміти й сприймати всім серцем, що вона живе серед людей і що найглибша людська радість – любити й жити у мирі з Богом, роблячи добро іншій людині.
«Вихователь – це людина, що присвятила себе благу своїх вихованців. Тому він має бути готовим зустріти будь-яку неприємність, перенести будь-яку працю, щоби досягти своєї мети – громадянського, морально-етичного, наукового виховання своїх учнів. Я сам мав намір віддати всі свої сили та всі свої труди заради того, щоби виховати хороших громадян на цій землі, щоби потім вони стали жителями Небесної Батьківщини». Святий Іван Боско